вересень

я не мушу зав'язувати розплетені коси твої,

щоб вони не впадали у вічі твої.

я у мушлі, шумить морем вічність.

не триматиму в оці обпечені  голки твої

- так і ти відпускай імена мої.

хай святяться вони наодинці.

зачини свої двері назавжди вночі,

більше я не прийду за тобою вночі.

і змією згорнусь на горищі.

Весна

Наші мерці межують з нашими полями. 

Проростає між ними зелене суцвіття весни.

Останні верби в'юнкі - 

пиляють.

Сходить на небо місяць пісний.

Простягаються в ніч заколисані смертю вітри,

Завивають углиб - 

Зледенієш в імлистому ранку.

Перехресна молитва поділить вагання на три:

Зійдуть батько та син,

дух учепиться в бранку

Ніжність моя - зачаровано стишена -

Стелиться м'яко над цими садами:

Тут на поталу медову залишена,

Йду навпростець, не твоїми слідами.

.

Стиглу ліщину віддам нашим звірям.

Хай будуть з нами, навіки, до скону,

Йдуть караваном, сипляться пір'ям.

І набивають співом оскому.

.

Наздожену, як усе порахую: 

зорі, 

джерела,

Твої чорні вії.

Знаю, (як прикро!) в годину лихую

Вийшла на шлях, 

Де лиш вітер завиє.

Знову підеш, розкидаєш каміння,

Що поросте споришем на узліссі.

Я залишусь: навіть в піні осінній.

Тільки ж потім якось знайдися.

Я знаю стільки шляхів додому, більше тільки - шляхів для відступу.

Скільки ж років пройде потому,

Як я не здамся й лишусь - бо вистою?

Я бачу: птаха ширяє навколо,

І тінь стереже, щоб була для поживи.

А місто тим часом

Голодне і голе:

Коле тій птасі дзвіницями в жили.

Приходиш: я чую, як шепчуться в кронах

Холодні вітри, нетутешні й вразливі.

Приходиш на місто, на птаху, на спомин:

І тінь потопельника тане у зливі.

Прощальний

Лютнева лютня:

Обережний спів.

Знімають скляні шати ріки.

Поділені міста напів

Скресають.

Затихають крики.

Зникає в білості

Застигла мить:

Вода згортається у паморозь мрежану.

Із першим променем

Мороз здимить.

Покотиться геть вдаль

Передзвіном -

бляшаним.

Покотилася літа стигла черешня.

Понад озером тихо шепочеться ліс.

Десь за містом сніги визрівають,

А решта - 

вже у місті.

І ти не барись.

Сіруватий ледь зимний світанок

Пробирає, 

Аж сироти йдуть.

Сон мина, та в очах не розтане.

День заллє собою, мов ртуть.

Крокуватиму злою сльотою.

Наді мною замерзне імла.

Вийду 

до тебе 

Простою.

Не барись, згориш же дотла.

Ти принесла барвінок

Прийшла, несучи у руках суцвіття.

Шелест довгих спідниць і кваплива хода.

На столі розклала барвінок.

Пахло літом, вечоріла зимова сльота.

Я не можу згадати - чиї були сльози тужливі.

І хто розчиняв у горнятах пилюку та сіль.

На горищі гортали вітри - лахміття й газети.

Ти сиділа, він скнів.

Почорніла пора закликала збиратись в дорогу.

Задзвенів не собор - не на свято ж! -

Задзвенів заспокоєний ґвер.

Що тепер?

Повсідались за стіл -

Як завжди - "чим багаті". 

Ми тобі дали хліба, вина.

Ти ж принесла барвінок,

Що хрестами 

розцвів 

в нашій хаті.