Еврідіка

Уже насправді здушена зимою осінь ,

Чалапає за мною слизьким туманом.

Звивається гадюкою і запліта вужів у коси –

Сонних чи мертвих.

Й не одна, а з Паном.

Дрібні монети – срібні… ні, залізні

З небес красивих падають на очі.

Двоїсті язики углиб залізли.

Й  мені від того слизько,
Отче.

Уповільнення

Напружене слово – несказане – висне

В спекотному затишку, який не порушу, –

До болю мовчатиму довго – навмисно,

Щоб камінь тягнув до неспокою душу.

І чорною стрічкою вітер пов’яже –

Мене -

У заграві лихій, та спокійній.

Зів’ялі відлуння прекрасної фальші –

Нарешті загасять

мою стихію.

_

Стала тиша.

Падає сніг із самого днища.

Витрушує вітер ту візерунчату кригу.

І зірваним голосом у безмов’ї свище.

Вистигає тиша.

Давить на зір. І моє попелище

Розпливається перед очима.

Тут і зараз – стань ближче.