Ніжність моя - зачаровано стишена -

Стелиться м'яко над цими садами:

Тут на поталу медову залишена,

Йду навпростець, не твоїми слідами.

.

Стиглу ліщину віддам нашим звірям.

Хай будуть з нами, навіки, до скону,

Йдуть караваном, сипляться пір'ям.

І набивають співом оскому.

.

Наздожену, як усе порахую: 

зорі, 

джерела,

Твої чорні вії.

Знаю, (як прикро!) в годину лихую

Вийшла на шлях, 

Де лиш вітер завиє.

Знову підеш, розкидаєш каміння,

Що поросте споришем на узліссі.

Я залишусь: навіть в піні осінній.

Тільки ж потім якось знайдися.

Я знаю стільки шляхів додому, більше тільки - шляхів для відступу.

Скільки ж років пройде потому,

Як я не здамся й лишусь - бо вистою?

Я бачу: птаха ширяє навколо,

І тінь стереже, щоб була для поживи.

А місто тим часом

Голодне і голе:

Коле тій птасі дзвіницями в жили.

Приходиш: я чую, як шепчуться в кронах

Холодні вітри, нетутешні й вразливі.

Приходиш на місто, на птаху, на спомин:

І тінь потопельника тане у зливі.