Покотилася літа стигла черешня.

Понад озером тихо шепочеться ліс.

Десь за містом сніги визрівають,

А решта - 

вже у місті.

І ти не барись.

Сіруватий ледь зимний світанок

Пробирає, 

Аж сироти йдуть.

Сон мина, та в очах не розтане.

День заллє собою, мов ртуть.

Крокуватиму злою сльотою.

Наді мною замерзне імла.

Вийду 

до тебе 

Простою.

Не барись, згориш же дотла.

Ти принесла барвінок

Прийшла, несучи у руках суцвіття.

Шелест довгих спідниць і кваплива хода.

На столі розклала барвінок.

Пахло літом, вечоріла зимова сльота.

Я не можу згадати - чиї були сльози тужливі.

І хто розчиняв у горнятах пилюку та сіль.

На горищі гортали вітри - лахміття й газети.

Ти сиділа, він скнів.

Почорніла пора закликала збиратись в дорогу.

Задзвенів не собор - не на свято ж! -

Задзвенів заспокоєний ґвер.

Що тепер?

Повсідались за стіл -

Як завжди - "чим багаті". 

Ми тобі дали хліба, вина.

Ти ж принесла барвінок,

Що хрестами 

розцвів 

в нашій хаті.

Начерк

Високі поля,

Нерозпочаті жнива.

Рікою мертвою влягається дим.

Сонця квітка стоїть.

Нежива.

Повз неї ходім.

Нескошені трави - 

Морозні і срібні - 

Уже непотрібні.

Уже непотрібні.