*

На вулиці зимній покірно і стишено

Падає вранішній сніг.

Приніс  мені разом із їжею

Пил для полишених книг.

Я зовсім слабка, мені уже тисячі

Чи, може, мільйони віків.

Мене убивали. Й ховали в ніч місячну,

Мене відспівали вовки.

Холодні ножі, теплі руки і – боязно

Вдиралася в землю, гидку, навіки.

А потім верталася – пізно і поїздом,

Птахів рахувала в вікні.

І ти не приходив, я ніби страждала,

І ніби жила у кімнаті страхів.

Забуте тобою жало лежало

На ліжку чужих дітлахів.

І бачиш, як ритми порушились в мові, 

Як звуки об шибку дзвенять, голосні.

Тепер якось пізно, і ти не вмовиш.

Прощай, Соломоне, прощайте, пісні.