Прозора і моторошна вода неба:
Вона так спокійно впадає у вічі.
І в руки холод — повільний, амебний —
Вічний циклічний звичай.
Заплутану осінь у синь вересневу
Уже вириває з тенет сірий жовтень.
Дощ фарбу змиває, і поштовх кисневий
Не лічить пелюсток зім’ятих сотень.
Мов камені-брили похмурі будинки
Тяжіють над спалахом жовтої ночі.
Вже завтра обірвуться, мов павутинки,
Останні листки, і застигнуть у жовчі.
Give me novacaine/
Вилікуй мене.
Гелем для душі:
Серпень бо дощить, серденько тріщить
Й блискавка кляне.
Наче спів з труни — у вікно вітри
Моторошно б’ють
у шибки слізьми.
Звук від сивих струн
Зупини, бо п’ють
Сили. Й забувай
Ці гіркі пісні.
Елем для думок
вилікуй мене.
Дай зійти у сон,
й напивайся сам.
..................................
Знаю, що кілок в серце зазирне.
Видзьобає серце на поталу псам.
Ділимо одну сходинку.
Рухаємося вгору: від станції, шуму.
Не торкаємось рухомих частин балюстради.
Загальмували лише на годинку,
Але чого вона нам вартувала (!)
І ось тепер: хіба знайдеш відраду?
Ділимо одну сходинку.
Нам би поділяти думки,
А так — лише сигарети,
іскри запальничок,
Ковтки.
Пориви вітру — до кісток, углиб.
Ще поночі беруться льодом води,
Закуті в щелепи бетонних глиб, —
Льодяники між фабрик і заводів.
Порив душі — назовні, в чорторий —
В желейний згусток зимної безодні.
Ось парк минаю, тихий і старий,
Ще не відкрив долонь зелених сотні.
Тремтять у холоді ці вулиці скляні,
Рекламами тріпочуть перехрестя.
Кляни вітри, і березень кляни.
Тебе ж пориви знову перехрестять.
Ще протяги ведуть нудні пісні.
Та в сутінках нема тривожних дзвонів,
І хоч вони блідаві та пісні,
Достигнуть, як торік, до квітня знову.
