Під кінець він вирішив усіх нас втопити: і в дощах проминало літо.
Дерева перетворювалися на водорості, люди – на рибин.
Лише небо не вдавалось залити.
Каламутна вода розбивала дахи,
вимивала паркет і шпалери.
А запахи,
що в’їлися в диванні подушки,
Звільняли ці прихистки,
мов набридлі галери.
Ми не чули плачу вже сліпих матерів,
Що звертались в молитвах до стелі, -
Ми спали,
а сни, подолавши навалу вітрів,
відлітали
До раю пустелі.
Вічна ніч водоспадом приходила в дім.
Й поставала нова атлантида.
