Пориви вітру — до кісток, углиб.
Ще поночі беруться льодом води,
Закуті в щелепи бетонних глиб, —
Льодяники між фабрик і заводів.
Порив душі — назовні, в чорторий —
В желейний згусток зимної безодні.
Ось парк минаю, тихий і старий,
Ще не відкрив долонь зелених сотні.
Тремтять у холоді ці вулиці скляні,
Рекламами тріпочуть перехрестя.
Кляни вітри, і березень кляни.
Тебе ж пориви знову перехрестять.
Ще протяги ведуть нудні пісні.
Та в сутінках нема тривожних дзвонів,
І хоч вони блідаві та пісні,
Достигнуть, як торік, до квітня знову.
